Зимою ми чекаємо тепла,
В той час як літом під пекучим сонцем
Охолодитись мріємо в снігу.
Школярі спішать дорослішими стати,
А дорослим — повернути б їх весну...
Ми дивимось вперед,
кудись спішим,
будуєм плани...
А хтось помітив ранішню красу?
Ви чули, як пташки виводять трелі?
Чи відчували подих вітру на щоці?
Хтось, навпаки, в минулому живе,
І всі його думки про те:
«Що якби тоді я так зробив?»,
«Можливо, я не те сказала...»
А час іде.
Він не чекає
Ні тих, хто у минулому живе,
Ні тих, хто наперед все встигнуть хоче.
Він просто йде
і змиває все з собою:
І голоси, і спогади, і звуки.
Він навіть біль змиває,
Що роздирає серце
на шматки.
Тож, може, варто зупинитись
І жити просто в цей момент?
Не буде більш ніколи так, як зараз —
Ні вчора, ані завтра, ні колись.
Авторка вірша- Коваленко Анастасія
Проект про внутрішні зміни та пошук себе, який знімався у маленькому українському містечку Роздільна (населення станом на 2015 рік 17995 осіб) у 2013-2016 роках.
Це історія мого дорослішання. Тоді я щойно закінчив Медичний університет і мав пропрацювати у місцевій лікарні три роки. Моє життя до роботи в ній було далеким від реалій та турбот. Це був мій перший досвід у медицині і все було так не схоже на підручники. Хвороби та людські страждання я бачив лише на картинках, а тут вони оточували мене щодня. Потрібно було допомагати людям, приймати лише правильні рішення. Я зрозумів, що кожна моя дія має наслідки для здоров’я людей.
До того ж зіткнувся із проблемою бідності: пацієнтів із грошима лікують в Одесі чи інших великих містах. Усі, хто їх не мають, звертаються до маленької лікарні, як оця «моя». Книги мало що могли пояснити. Вони тільки підказували, як правильно надати допомогу, зробити все правильно. Але для цього де я міг взяти необхідні препарати? У лікарні їх бракувало, а в пацієнтів навіть на прості бинти та аспірин іноді грошей не було.
У фотографіях я намагався знайти втіху, щось прекрасне в рутині повсякдення лікаря. Вони дали багату поживу для роздумів про життя і професію.
Наприклад, більше ніколи в житті не працювати лікарем.
Перед вами — перша частина проєкту, що стала спробою зафіксувати, як по-різному люди бачать і відчувають гармонію навколишнього світу.
Концепція проста: кожен учасник (учасниця) отримував (отримувала) цей хендмейд-артбук і мав (мала) вклеїти в нього дві роздруковані фотографії формату 10х15, які він (вона) вважає красивими. Я не обирав спеціально фотографів (фотографинь) чи митців (мисткинь) — мені був важливий живий, щирий і суб'єктивний погляд будь-якої людини.
3004 — це не просто цифра. Це кількість кілометрів, які цей альбом подолав поштою та в руках людей, перш ніж повернутися до мене в Одесу. Перша частина проєкту встигла побувати у Кривому Розі, двічі завітати до Львова та Києва.
Проте життя внесло свої корективи. Несподівано для самого проєкту, поруч із мирною естетикою в артбук прийшли кадри війни. Те, що ми вважаємо «красивим» або «важливим для пам'яті», трансформувалося разом із нами.
Автори (авторки) першої частини: 2-3 с. В’ячеслав Онищенко, 4-5 с. Тетяна Кигилюк, 6-7 с. Анастасія Василівна, 8-9 с. Дмитро Непом’ящий, 10-11 с. Ангеліна Тарасенко, 12-13 с. Марія Гончар, 14-15 с. Надєжда Анжеліна, 16-17 с. Нікіта Почтарюк, 18-19 с. Катерина Богданова, 20-21 с. Марина Олексієнко, 22-23 с. Володимир Ландін, 24-25 с. Наталія Михайленко, 26-27 с. Юлія Храпова, 28-29 с. Мілана Мийня, 30-31 с. Наталія Карпенко, 32-33 с. Ольга Кузнєцова, 34-35 с. Samara Ratnayake, 36-37 с. Маріам Губенко, 38-39 с. Євген Бондаренко, 40-41 с. Дар’я Гордовська, 42-43 с. Адріана Довга, 44-45 с. Анастасія Міндак, 46-47 с. Катерина Коваленко, 48-49 с. Євген Бушмакін, 50-51 с. Manchik, 52-53 с. Євгенія Мунтян, 54-55 с. Анонім (Анонімка), 56-57 с. Дарина Дубовецька, 58-59 с. Катерина Москалюк.
